Її усмішка говорила тобі:
Будь!
Зоринки очі вогнем душу полонили.
І губи мовчки протискали:
Не забудь!
Та відпустили,
відпустили,
відпустили.
Він йшов в туман,
не озираючись назад,
Не розуміючи твердині
її волі.
І опадав, колись розквітлий для них,
сад.
І засихали ще не зрізані тополі.
Ти відпустила...
Та, мабуть, не від душі.
Навік простила.
Лиш ніяк не полишила.
По його долі
розстелила спориші.
Й своєю гордістю,
неначе пробудила.
Здалось, забуде!
Та думками знов летить,
у голі мрії огортаючись щоночі.
І маячать,
в пустих надіях маячать,
Не відпускаючи її,
зоринки очі.
Читає автор
Музика з доступних джерел ЮТУБа
розгорнути опис
згорнути опис
