Осінні етюди дитинства. Авторська декламація: Марія Карпик
#маріякарпик #вірш_поезія
Вечір лагідно горне слічні квіти,
Вже й обрис сонця хмара замела…
Хоча з тобою ми давно не діти,
Але душі все ж хочеться тепла.
Хоч під ногами вже охристе листя
Й сіть павутинна зверху, мов фата.
Але щораз дитинства осінь сниться,
Її принада чиста й золота.
Щоб, як колись, пробігтися полями,
Присісти на галявині лісній.
І лиш природа розмовляла з нами,
Мовою вітру в тиші чарівній.
Пройтися по стежині вниз до річки
Й пірнути в прибережну широту.
Й ловити промінців вузенькі стрічки,
Й вербову прихистити наготу.
Ввібрати в душу розкіш неповторну,
Заховане розлити на папір…
Й в змальовану картину чудотворну
Штрихи вносити, наче ювелір.
Відточувати плавно досконалість,
Щоби в уяві подив відтворить.
І полотна живого первозданність
У вірші ще дитячому вловить.
Й у сумніві про себе проказати:
Це ще не осінь, я себе знайду!
Творінням буду душу виливати
І в Храм Святий Поезії ввійду.
Минулі весни бігом пролетіли…
Уже зайшла в небажану пору.
Можливо, скажеш, ми усі хотіли
З маленьких посягнуть вершин гору.
Від того й намагалися злітати
В туманну синь мрійливих берегів.
І у незвіданім себе шукати -
Сягнути отих райських островів.
Можливо, але в тих літах свобода…
Із відти починається політ.
Наївніше звучить творіння нота,
Й по іншому нам бачиться весь світ.
Ми вільні там, мов пух пливемо в літі.
І любимо по-справжньому лиш там.
В дитинстві душі вірою зігріті,
І не підвладна розкіш та рокам.
Ми розучилися малим радіти.
У жінці кожній бачити весну.
Хоч і давно-давно уже не діти,
Та прагнемо всі в казку чарівну.
Автор Марія Карпик
розгорнути опис
згорнути опис
