Я прокинувся приблизно за 10 хвилин до того, як пролунав перший вибух, якій я почув…
24 лютого вранці я мав вести ранковий ефір. І я пам’ятаю це дивне відчуття, коли ти їдеш на телеканал, навколо тебе щось вибухає і ти не маєш жодного плану як вести цей ефір. Усі сюжети, які ми підготували заздалегідь водночас перестали мати жодну актуальність. Єдине чого я побоювався в той момент, щоб в ефірі не дрогнув голос. Насправді було страшно, але ти розумів, що ти не маєш права відчути цей страх, цю невпевненість глядачам, які будуть дивитеся твою програму.
За ці дні, напевно, головна зміна, що відбулася – зникла невпевненість перших днів. Навпаки – прийшла така холодна впертість, холодна і дуже раціональна злоба.
І розуміння того, що зараз ми живимо в найбільш амбітний момент української історії, сучасної української історії. І що кожен з нас навколо, кожен на цих вулицях – він творить цю історію.
Люди, які нас оточують – їх іменами буть названі вулиці, їм будуть ставити пам’ятники.
Історію цих днів нашим дітям та онукам будуть задавати у школах і вони приходити і простити нас розповісти, як все це відбувалося.
Ми живемо всередині історичного моменту.
Ми переконалися, що будь-які внутрішні забори є меншими за зовнішній кріпосний мур.
Ми переконалися, що не існує українців з півдня, заходу, зі сходу… Що всі українці в будь-яких областях є перш за все – українцями!
І будь-яка спроба далі поділити нас «на сорти» за територіальною ознакою, за будь-якою іншою ознакою – вона приречена!
Українці за ці дні довели – ми є преш за все українцями!
#IndependenceDays
розгорнути опис
згорнути опис
