Страшний парадокс!
Державі театр не потрібен.
Театральні організації живуть кожна як собі знає, несе в маси «розумне, добре, вічне» у тому ступені, наскільки це дозволяє базовий розвиток художнього керівника того чи іншого театру.
Й цікавіше за все, що загальний рівень розвитку по країні – суттєво не високий. Режисери досить скромного рівня IQ продукують відповідний продукт, який згодовують досить не вибагливому, в масі свої, глядачеві.
А ще на поводу у «трендів» штибу «какая разніца» – продукт в Україні (й навіть державного фінансування театрів) може бути російськомовним. Ще дивніше – таким, що висміює та паплюжить націю через окремих її представників.
Страшніше в цьому – коли ті, хто ніби мав би бути експертами, й коригувати загальні тренди та рефлексувати з приводу побаченого, в очі «творцям» говорять про неперевершеність їх «шароварних» робіт, тим самим толеруючи продовження дивного мистецького шляху у дивний суспільний глухий кут, або проведення російськошансонних концертів у серці національних театрів...
На цьому фоні тим паче яскравіше виділяються роботи, створені не тому що «репертуарний театр» й «треба зайняти акторів трупи», а тому що неможливо інакше. Тому що заскорузлому та прогнилому КОРТИТЬ протиставити сучасне, україномовне, круте! Не без того, що болюче, гостре та місцями зовсім не зручне. Й не без того, що далеко не з усім погоджуєшся. Але по завершенню думка одна-єдина – Я Є ЦЕЙ UKRAINIAN!
Максим Голенко вчергове доводить свій режисерський левел – з письменника Руслана Горового вийшов блискучий партнер по сцені, театральний побратим актору Дмитру Усову. Дуєтно-зібрана вистава за творами Горового у сценічній версії Олексія Доричевського відбувається під продюсерське диригентство Михайла Бондаренка.
Вистава «Чуваки не святкують, або Ukrainian» – це той дзвін, що пробуджує національну свідомість, відганяє гниливливу патороч з українського простору, та подібно одній з новел постановки, «спалює к фуям карєвєдчіскій музєй» радянської закоренілості та какаяразності.
розгорнути опис
згорнути опис
