Війна в театр увійшла широкомасштабно, й на сценах все нових і нових театрів з’являються висловлювання про ту війну, яка відбувається прямо під ас прем’єрних показів вистав.
Донині не зустрічав жодного допису, який би розглядав цю нову (або, точніше, незвичну) тенденцію. В ідеалі цікавила б комплексна аналітика. На крайній випадок – окремі грані.
Але поки що – нема.
Вистави з’являються.
Зовсім свіжа – сьогоднішня прем'єра «Я, війна і пластикова граната», яка відбулася у Театрі на Печерську.
П’єса Ніни Захоженко театралам відома і текстом, і через читки, і через вистави: Харків, Київ... І текст яскравий, пропрацьований.
При цьому, його трансформація у театральний формат для трансляції на внутрішню авдиторію, ставить одне глобальне запитання – хто ЦА?
Й на сьогоднішній день відповіді для себе не знаходжу.
Можливо, це такий процес підготовки для експортного десанту українських вистав до Європи?
Щодо самої вистави – тішить побачити молоду кров – студентів театрального вишу, які з учбової сцени перестрибнули на професійну, й що важливо, на ній не загубилися.
Навіть більше, окремими місцями вигідно відрізнялися розміреним зіркам театру (потай сподіваюсь, що акторські пошуки на цій сцені знову можуть відновитися та змушувати про себе говорити).
PS. Вистави про війну під час війни обов’язково винесу в дослідження на сторінках «Риболовлі».
Напишіть, що думаєте з цього приводу.
розгорнути опис
згорнути опис
