СТРАШНИЙ СОН (Анна-Марія Волосацька) - зі збірки "ЗЕРНЯТКО НАДІЇ"

Страшний сон, Анна-Марія Волосацька

Де страва, там і Бог. (Народна мудрість)

Листопадового холодного вечора Марко нудьгував. Батьки поїхали по закупи до супермаркету, сестричка Варуся бавилася ляльками в кімнаті. Хлопчик щойно дочитав книжку про Гаррі Поттера і, сидячи в кухні на підвіконні, розглядав будинок навпроти. Там майже в кожному віконечку палахкотіли свічечки. Марко здивувався, бо мама запалювала свічку тоді, коли в цілому районі вимикали світло, а тут і свічки, і світло. Далі малий вирішив ліпити. Оскільки пластилін закінчився, він підійшов до хлібниці, де ще було трохи білого, сірого, чорного хліба, кілька бубликів, і вирішив, що ліпитиме з хліба. Та враз згадав, як колись бабуся тлумачила йому, що хлібом бавитися – гріх, а крихти зі столу потрібно гарненько згорнути і дати пташкам (Марко з татом навіть годівничку зробили з кольорового картону і почепили на балконі), а коли впаде окрайчик, то його треба підняти і поцілувати. Марко був слухняним, але пальчики вже розминали шматочок білого хліба, ще кавальчик чорного хліба і на столі з’явилась пара крилатих коней. Далі хлопчик миттю сконструював колісницю, вправно замість коліс приладнав бублики і... полетів…
    Позаду залишилось рідне місто, на голих, порожніх полях де-не-де лежало трохи снігу, а ось ніби і село, де живуть дідусь з бабусею, але чому так темно, чому з коминів не снується дим, чому нема дерев, чому собаки не гавкають, чому людей нема, чому так моторошно? А хто це скрадається до он тієї хати, якась дивна постать у білому та ще й у руці косу тримає. Невже Смерть, майнула думка, але ще ж не Різдво, і вертепи ще не ходять. А ондечки ще якісь чоловіки, ніби у військовій формі, тягнуть величезні мішки, голосно регочуть і розмовляють чужою мовою. Тією, якою на телебаченні майже всі говорять і співають. Якісь чужинці, і серед ночі вештаються селом.
    „Щось тут не те”, - подумав Марко і вирішив стежити за тими людьми. Ось вони зайшли на подвір’я, попростували до хати... Та це ж подвір’я дідуся та бабусі, тільки хата ще з солом’яним дахом. Там жила сім’я, на ліжку лежало трійко худющих немічних дітей і тихесенько просили їстоньки. Один із хлопчиків страшенно був схожий на Марка. Та це ж його прадідусь у дитинстві. Бабуся показувала малому давні світлини і не раз повторювала, що Марко викапаний прадідусь Петро. Чоловіки у формі нишпорили по хаті, перевертали глечики, відірвали дверцята у креденсі, спустилися до пивниці, присвічували у коморі й до величезного мішка полетіли жменька борошна, дві картоплини, гниленький бурячок... Це все, що було з продуктів у хаті. Здавалось, це не люди, а чорт, ірод і його слуги чогось шукають. Марко ніколи не любив тих вертепників, утім мама завжди клала до їхньої торби пампушки, інші солодощі. А тут ті нахаби геть усе підгребли, ніхто їм не дає, вони самі все забирають.
    А що це на деревах біліє? Точно не сніг, хлопчина приглянувся, якісь фігурки видно, у таких гарненьких льолях, з таким кучерявеньким волосячком, але з такими сумними заплаканими личками. У Варусиних книжках вони усміхалися. Та це ж ангелики, врешті роздивився Марко, він дослухався, бо йому стало цікаво, про що ті крилатики розмовляють. Одненький розпочав:
    - Я так хотів їстоньки, а мама все плакали і казали, що ось-ось повернеться татко і принесе хлібчика. Я бачив, як напередодні мама зав’язала в хустинку свої золоті сережки, перстень, коралове намисто і мовчки благала татка повернутися з хлібом. Та не дочекався я ні татка, ні хліба.
    - А я ходив до лісу і зрізував кору, бабуся варила її, і ми їли, але потім так болів животик, так нудило, що аж згадувати страшно, - вів далі другий ангелик.
    - А ми..., - сплакнуло третє ангелятко. – їли цвіт акації, щипали травичку і поволі конали.
    Далі Марко не слухав, йому стало моторошно, соромно, ніяково, він згадав, як часто вередував, бо не хотів їсти ні манної каші, ні зупи, а тут таке почув! Невже таке було? Малий раптом згадав, як ще живий прадідусь, переживши ті страшні часи, завжди мав у кишені шматочок хліба. Коли бабуся йшла до крамниці, він завжди нагадував, щоб вона купила макаронів і консервів... У суботу бабуся завжди пекла духмяний хліб, а той, який не з’їли за тиждень, вона підсушувала, складала в торбинку і ставила у запічку. Не дай Боже чого, то і сухарі – хліб...

Тієї миті Марко прокинувся. Повернулися батьки. Мама ніжно обійняла малого і дала м’якеньку, пухкеньку булочку з родзинками. Хлопчик підійшов до вікна, запалив свічку, поклав на тарілочку булочку і сказав: „То для ангелят!...”