Сьогодні хочу поділитися з Вами, так скажімо, закуліссям. Інколи мені трапляються на очі вірші, які знаходять відгук у серці, на струнах моєї душі і миттєво лягають на якусь мелодію, яка спонтанно народжується в моїй голові ( шкода, що не чути оркестру, який звучить в моїй уяві) Так сталося і на цей раз, коли прочитала прекрасні слова Світлани Нікітенко. Хтось любить декламувати вірші, а у мене ось так.
🌺🍃🌼🌸🌺🍃🌼🌸🌺🍃🌼🌸
Цілять в небо айстри-зорі і пливуть роки,
обійма за плечі вечір теплий і п'янкий.
Перезріле літо птахом падає у ніч
І своїй любові пізній я лечу навстріч!
Перестигла ніч розгубить зорі у траві.
До схід сонця я зберу їх в пригорщі твої.
Щоб любов вогнем палала у твоїх очах
і слова признань лишались пам'яттю в піснях.
Зачарую, замилую, протопчу стежки
із надпитого серпанку в серце навпрошки.
Нехай в нім лунає гомін давньої весни,
в запізнілому коханні немає вини...
©Лана Нікітенко
розгорнути опис
згорнути опис
