Вінниця

Ві́нниця — місто на берегах Південного Бугу, адміністративний центр Вінницької області, Вінницького району, значний історичний осередок східного Поділля, центр Вінницької агломерації. Станом на 1 січня 2021 населення становить 370 600 осіб.

#Автоподорож_Україна

На землях теперішньої Вінниці люди оселялися з давніх часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзової доби, ранньослов'янські поселення черняхівської культури; згодом тут жили племена Київської Русі, Галицько-Волинського князівства. Виявлено зокрема поселення трипільської культури. З трипільського поселення на території міста походить крем'яна шліфована сокирка, що нині зберігається в Національному музеї історії України в м. Києві.
Назва Редагувати
Першою писемною назвою міста є Вѣничя (за «Списком міст руських») або Вѣница (за літописами русько-литовськими). За найімовірнішу основу назви вбачають давньоруське вѣно — «плата за наречену», «посаг за нею». Появу такої назви пояснюють тим, що литовський князь Ольгерд визволив Вінницю й землі навкруги в XIV ст. від татар і подарував їх племінникам. Однак «віно» — тільки юридичний термін із шлюбного права, уживаний тільки щодо жінок; крім того, племінники залишалися васалами великого князя й увійшли в землю Подільську з його «презволѣнія», а не через дарування.
Іншим варіантом походження назви називають річку Вінничку, малу притоку Бога (Південного Буга). Десь при місці впадіння притоки розпочалося стале освоєння території Вінниці (за археологією, з першої чверті ХІІІ ст.). Критики цієї версії кажуть, що річка така мілка, що ймовірніше сама позичила назву в міста.
В уривку «Західноруського, або Білоруського літопису» «О Подолской земли» вказано варіант назви «Бениця».
Назва міста мала багато всяких відмін транслітерації. Але 27 січня 2010 року постановою кабінету міністрів № 55 був визначений єдиний варіант написання латинкою Vinnytsia.
Після перемоги у 1362 році війська литовського князя Ольгерда над татарами, їх спільником Дмитром, коли Поділля (Подолля, як стали називати край із містами навколо шляху «Великий Дол» від Черкас до Кам'янця) потрапило під владу литовського князівства.
Племінники князя Ольгерда — Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріятовичі, почали будувати в подільських містах фортеці вже як державні резиденції, а ще засновувати нові міста-фортеці. В історіографії XIX—XX ст. вважалося, що серед них могла бути й Вінниця, однак, нові археологічні та документальні відомості це спростовують.
У документах 1363 року Вінниця не згадується: дата за принципом «не пізніше» — так само ймовірна гіпотеза щодо битви напередодні (1362 р.), як і заснування отаманської Вінниці на згарищі руського града — не пізніше 1355 р. (відносно походу 1354 р.). Умовне започаткування літопису Вінниці з 1363 року пов'язане з намаганням Великого Литовського князівства утвердити своє володарювання на Поділлі, укріпити обороноздатність регіону. Міста існували напередодні: давньоруська «археологічна» Вінниця у межах староміської території — за 150 років напередодні литовської експансії, безперервна Вінниця під управлінням отамана — близько десятиліття перед загарбанням Поділля Литвою. У сенсі обрання критерієм для організації міста наявності його адміністративної й самоврядної функцій дата «не пізніше 1355 р.» є вірогідною.
Цікавими постають непрямі свідчення першоджерел про долитовську князівську протекцію над вінницькою територіальною громадою, що являла «насамперед земельну громаду» (В.Отамановський). Серед писемних документів XIV ст. для Вінниці найцікавішими є: Список міст руських, складений близько середини, відредагований наприкінці століття, який зафіксував територіальні здобутки Русі, у тому числі ХІ-ХІІІ ст.; грамота Гринькові Сокілецькому від Федора Коріятовича 1391 р., у якій згадується «княгиня Вінницька» (що саме по собі наводить на думку про долитовську феодальну належність Вінниці; грамота виявлена у Національному архіві Республіки Білорусь у 2001 р.); повідомлення «Повісті про Поділля» з русько-литовських літописів про посадження князем Вітовтом старост у Брацлаві, Сокільці та Вінниці (події 1393 року).
За Люблінською унією 1569 року Вінниця входила до складу Польщі і з 1598 року була центром Брацлавського воєводства.
Католики у 1617 та 1624 роках завершили будівництво двох монастирів, у 1642 відкрили єзуїтський колегіум.
7 липня 1648 року до Вінниці вступають частини військ Богдана Хмельницького на чолі з полковником Максимом Кривоносом і вона стає сотенним містом Кальницького полку. Героїчну сторінку в історію боротьби українського народу за незалежність вписали вінничани у березні 1651 року, коли у ході оборони міста 3-тисячним козацьким полком під проводом полковника Івана Богуна було вщент розгромлено 20-тисячне польське військо. У 1643 і 1653 рр. Вінницю відвідав Богдан Хмельницький, котрий після цієї перемоги сказав: «Тебе славний полковнику, не забуде народ ніколи». Протягом 1653–1667 рр. Вінниця була полковим містом гетьманської держави.