Залицявся ліхтар до тополі,
пригортав її стовбур гінкий.
Схарапуджені, злякані, голі
від металу ховались гілки.
Хоч пронизливим поглядом лампи
домагався симпатій ліхтар,
лютий вітер його на уламки
розтрощити грозився з-за хмар.
Був лиш вітер єдиним обранцем,
що серденько тополі скорив.
З ним любилася ввечері й вранці.
З ним шарілися щічки з кори.
Тож не сунься плафоном настирним,
залицяння нескромні облиш!
Бо інакше вітрисько настигне
і, позбавивши скелець-облич,
без розмов, попереджень та воєн,
умовлянь чи кулачних боїв
преспокійно зігне тебе вдвоє.
Не займай-но, ліхтарю, її!
Ти тополі не рівня, незграбо!
Ти – бездушна холодна труба.
А вона – то весна, сонце, радість, –
Не тупого заліза раба!
Так усе й запишіть в протоколі
(не побитий іржею, не струх):
"Залицявся ліхтар до тополі.
Був спроваджений вітром на брухт".
© Сашко Обрій.
розгорнути опис
згорнути опис
