Одним з найпопулярніших пересмикувань після моєї критики гімну від Дзідзі стало звинувачення у тому, що я ділю людей на тих, хто може і хто не може виконувати гімн, хоча нічого такого я не казала. Може будь-хто, головне — контекст! І люди, які беруться творити смисли в День Незалежності для цілої нації, повинні над контекстами думати глибше, ніж обиватель, якому нормік. Робота з масовою психікою — складна штука, хоча, можливо, в карикатурності і полягала мета. Тоді впорались.
Пункт номер два. Я підкреслила, що абсолютно підтримую еволюцію героїв і прагнення перейти в інше амплуа, але амбіції Дзідзя надто потужні — від нявкання з Цибульською до “я на повному серйозі співаю гімн для нації ніби моєї карикатурності ніколи не було” лише три місяці, серйозно? І ні, виконання гімну на футболі не достатньо, аби здійснити цей перехід. Дзідзь висить по всьому Києву з лотереями і все ще надто активно використовує карикатурний образ, аби не усвідомлювати асоціативного ряду, яку він викликає в головах.
Пункт номер три. Вміти смішити — це складне і філігранне ремесло і я вважаю, що наше суспільство дуже знецінює ставлення до цієї професії часто лайливими ярликами типу “клоун”, “комік”. Це особливо дивно з огляду на те, наскільки часто ми називаємо “почуття гумору” одним із найважливіших людських рис. Тому, підкреслюю, жодної зневаги до представників цієї професії.
Четверте. Ну скажіть мені чесно, якою була б ваша реакція років 5 тому, якби я вам сказала “Президент Зеленський слухає гімн у виконанні Дзідзя і вся нація за цим спостерігає у День Незалежності”. Гадаю історія розставить все на свої місця і років за 10 реакція теж буде зачудованою.
П’яте. Дякую, що дочитали.
розгорнути опис
згорнути опис
