вперше згадується в письмових джерелах в 1463 році.
Колись в часи Олекси Довбуша на місці села Ізки була така вузька дорога, що коли нею їхали, з каміння аж іскри сипалися. Коли опришки проїхали сюдою, то із здивуванням відмітили: «Дивись, іскри!» А село, що потім виросло при дорозі, назвали Ізками — від іскор.
У минулому Ізки було місцем відпочинку гірських вівчарів та жителів довколишніх поселень, які прямували сюди до природного джерела «Зимівкова криниця». Тут починається потічок, який у селі називають Волоським потоком (очевидно, тому що в XII—XVI ст. сюди виганяли на водопій волів, що паслися в навколишніх горах Голиці та в підніжжі Мідяницької Ялини). Уздовж потічка селились скотарі, а теметів мали на вершині Спаровані, поблизу гори Осовня. За часу Першої світової війни по верху гори Голиця проходила лінія оборони: ще в 1960-х роках були добре збережені окопи та оборонні рови, але згодом їх переорали.
На початку сільського кладовища-теметова зістались могили, де були перші поховання, у тому числі воїні, загиблих під час Першої світової війни.
До 2000 року село вже було оточене вирубками, почалася масштабна вирубка лісу, що спричинило зсуви. Від зсуву постраждала криниця, якій місцеві жителі приписували цілющі власивості.
У селі було мінеральне джерело, воду з якого використовували місцеві жителі. Свого часу було розроблено план будівництва дільничної реабілітаційної лікарні, проте цей задум так і залишився на рівні теоретичних розробок.
За всю історію у селі не було погромів і демонстрацій. Ізки чинили опір сталіністам, тут не було організовано Комуністичної партії, натомість діяла хата-читальня, у якій працювала «Просвіта». Секретарем читальні був у свої молоді роки Степан Бобинець, який із братами організував театральний гурток, де грали донька Донського, Петро Бобинець, Михайло Гавріш та інші односельці. Багато ізківчан знали декілька мов: італійську, чеську, фламандську тощо.
розгорнути опис
згорнути опис
