371 день минув з моменту, який можна вважати офіційною датою початку окупації України коронавірусом.
11 березня 2020 року уряд ввів карантин на всій території України. З опівночі 17 березня закрилося міжнародне повітряне, залізничне і автобусне сполучення. В той саме день в Києві, Харкові та Дніпрі припинило роботу метро.
В наше життя увірвалися нові слова: соціальна дистанція, самоізоляція, а згодом ─ червона зона, інтелектуальний локдаун, ковід-дисиденти та багато інших.
У новинному потоці перших місяців карантину ми відчували себе, як на екскурсії в голові людини з біполярним розладом.
З дому виходити не можна, але якщо потрібно, то можна. Маски не допомагають, але носити їх обов'язково. Кисню не вистачає, але кисню достатньо.
Фітнес-центри, перукарні та салони краси, що працювали лише «для своїх», ми почали сприймати як притони.
Ми зрозуміли, що собака ─ не лише радість людського спілкування, а й засіб пересування. Прогулянки з собаками були дозволені навіть під час найсуворіших карантинних обмежень.
Нарешті ми переосмислили одну з найголовніших ідей доковідного світу про вихід із зони комфорту як двигун саморозвитку. Ми дуже захотіли повернутися в зону комфорту. Як ніколи. Як в останній раз.
Дім і родина стали для нас фортецею в боротьбі з ковідом. Але за перше півріччя 2020 року скарг на домашнє насильство, за даними МВС України, побільшало на 40% в порівнянні з тим саме періодом 2019 року.
На тлі закритих кордонів, коли вільно літають лише птахи, найрозумніші з нас нарешті перестали сприймати себе вінцем творіння.
Ми навчилися зчитувати емоції співрозмовника по очах поверх маски, стригти себе, готувати фуагра в домашніх умовах із наявних продуктів, випивати з друзями в ZOOM, розлучатися в Telegram, зізнаватися в коханні в WhatsApp.
Ми навчилися з ностальгічним розчуленням дивитися фільми зі сценами рукостискань, дотиків до лиця і перебування на вулиці без поважної причини. Тобто практично всі фільми.
Детальніше: https://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2021/knyga_zmin/
розгорнути опис
згорнути опис
