Звернулася до конгресменів не як до політиків і представників партій, а як до матерів і батьків, дідусів і бабусь, доньок і синів. І не як перша леді – як мати й донька.
Адже які б посади ми не обіймали в житті, завжди залишаємося насамперед частиною своєї родини. Ми завжди будемо дітьми для своїх батьків, і скільки б нам не було років, вони сприйматимуть нас як дитину. У цьому велика істина життя – ми маємо у своїй родині цілий світ і робимо все, щоб зберегти його.
Розповіла про трагедії українських родин – про загиблу у Вінниці чотирирічну Лізу, про восьмирічну Єву з Очакова та 11-річного Іллю з Одещини, які загинули від російських ракет.
Звернулася до членів конгресу від імені всіх загиблих. Від імені людей, які втратили руки й ноги. І від імені людей, які ще живі й цілі. Від імені тих, хто воює, і тих, хто чекає в тилу на повернення своїх рідних із передової.
Україні потрібна зброя! Не для того, щоб нести війну на чужу територію, а щоб захистити свій дім і право прокидатися в ньому живими.
Я просила про системи протиповітряної оборони, щоб ракети не вбивали дітей у їхніх візочках. Щоб не руйнували дитячі кімнати й цілі сім’ї.
Бо ми хочемо, щоб кожен батько й кожна мати могли сказати своїй дитині: засинай спокійно, більше не буде повітряних тривог, ракетних ударів. Хіба це завелике бажання? І я думаю, воно було почуте.
розгорнути опис
згорнути опис
