Мій щоденник одного воєнного дня 😔
Цього року підготовка до Великодня зовсім інша ніж зазвичай, вірніше сказати, часу готуватися не має. Війна забрала увесь вільний час і постійно змушує боротися! Навіть зараз, у Суботу, замість того, щоб готувати кошик, у Львові тривога, яка триває вже 2 години і знову ламає усі плани. Але маємо те що маємо, і продовжуємо через не можу, через втому працювати для перемоги і для країни. Адже завжди думаєш, а як там наші хлопці на передовій? вони чекать нашої підтримки і допомоги у тилу.
Хочу розказати, як пройшов мій Чистий четвер. Саме у Чистий четвер, у моїй родині завжди печуть паску. Добре, що є мама, яка, як завжди бере на себе фронт домашньої роботи і святкового затишку. А у мене зараз інший фронт, волонтерський . І я зібралася і поїхала на зустріч з дітками, які зараз, через війну, залишилися без сімейного тепла. Зі мною ще поїхав мій гарний друг, гітарист Олег Мишловський, який багато дотичний до моєї творчості. А також біля мене завжди мій Віталій, який робить дуууже багато волонтерської роботи. Кожен дзвінок, кожне прочитане повідомлення це задача, яку треба організувати і виконати. Насправді, роботи так зараз багато, що від об’єму на днях у Віталія почалися сильні головні болі. Ми, навіть, МРТ зробили. На щастя, усе добре. Постійна робота, недоспані ночі - дають про себе знати.
Цього дня, ми запланували чотири зустрічі. Підтримав благодійний фонд «Незламна нація», який приготував для дітей передвеликодні подарунки. Усі зустрічі, як завжди, були особливі! Дивишся на дітей і навертаються сльози, але ховаєш свої емоції і, збираючись усіма моральними силами, стараєшся подарувати тепло і любов цим дітям. Перебуваючи на одному із заходів, мені сказали що неподалік є госпіталь, де лежать поранені захисники. Я підтримала ініціативу поїхати туди і підтримати поранених, хоча б, добрим словом. Знову хвилювання а що сказати? У якому стані хлопці? Та все ж, зібравши знову себе емоційно, переступила поріг лікарні. Пройшла коридором, де сестричка сказала, що ось тут, у палатах, лежать військові. Я зайшла в одну із палат, де побачила молодого юнака.
- Слава Україні! Доброго здоров’я, як себе почуваєте? - Добре , усміхнувся хлопець.
- Я, Ірина Федишин , співачка, чи знаєте таку? На що хлопець зніяковів і відповів що «не пригадує». Але я не здавалася! Можливо чули «малесенькі долоньки»? І тут все прояснилося. - Так, звичайно! Аааа, це ви? Приємно вас бачити.
Дальше, на коридор вийшли вже інші хлопці. Ми почали спілкуватися, розпитувала хто звідки і як довго вже у лікарні. Хтось зі Сум, хтось лежав у Харкові, а тепер перевели сюди, хтось з Маріуполя. Під час розмови я заспівала хлопцям пісню «Ой у лузі червона калина». А потім ми робили фото і я підписувала патріотичні листівки. І тут хтось сказав, що у палаті знаходиться ще один боєць, який просить до нього підійти, адже сам він тільки після операції і відходить від наркозу. Я пройшла у палату. Чоловік посміхнувся, сказав, що радий мене бачити, сказав що я роблю дуже велику і важливу роботу. Це було приємно. А потім попросив зробити спільне фото, бо його дочка - велика моя прихильниця і не повірить йому, що я була у госпіталі. Поки ми спілкувалися, хлопці, які були у коридорі вже кликали мене і просили заспівати ще пісень. Потім лікар сказав, що на другому поверсі є дівчина, яка теж дуже хоче мене побачити, але не може спуститися по сходах. Я піднялася до неї. Вона з-під Донецька, такого ж віку як і я. Важко було їй стояти, навіть, на милицях. Але, незважаючи на все, вона знаходила у собі сили посміхатися. Вийшовши з лікарні, я подумала, як добре, що ми не планувавши, але все ж пішли туди. Це було важливо. Дальше ми поїхали до ще одних діток, трохи вибилися з графіку, і це вже була 21:30 вечора. Діти вже були у піжамах, але ще не спали. Ми знову поспілкувалися, поспівали і я, побажавши їм солодких снів, виїхала додому. Ой ні, забула. Треба було ще зупинитися десь на заправці, і записати невеличке інтерв’ю. У цей день зі мною поїхала журналістка з програми «Зірковий шлях», яка напередодні зателефонувала і спитала чи можна буде взяти у мене інтерв’ю. «Так, можна» - відповів Віталій, який завжди бере на себе всі організаційні та багато інших питань. «Якщо у вас є час, можна буде записати у Четвер, ми якраз їдемо до діток. Якщо є бажання, приєднюйтеся до нашої компанії!». Аліна погодилася і весь день їздила з нами, щоб десь у переривах записати нашу розмову. Але часу у переривах так і не знайшлося. Тому писали розмову вже пізно ввечері. Скоро це інтерв’ю буде у програмі Зірковий шлях. Чесно зізнаюся, незважаючи не легку втому, інтерв’ю буде емоційне. Запитання про наш український шоу-бізнес, який на льоту перевзувається, мені було важко не прокоментувати. Час називати речі своїми іменами.
І на останок, того дня до мене підійшла місцева жителька, яка подарувала мені дуже неочікуваний подарунок. Ми разом з нею сміялися. Це було смішно, але водночас дуже щиро, мило і правдиво. Такого мені ще ніхто не дарував.
розгорнути опис
згорнути опис
