Вчитайтесь у «Заповіт», це душа Тараса сьогодні говорить з нами:
НЕМАЄ ГРІХА У ЗНИЩЕННІ ОКУПАНТА. БО НЕМАЄ БОГА ТАМ, ДЕ ІСНУЄ РАБСТВО
У річницю перепоховання Тараса Шевченка ми знайшли місце про яке, імовірно, говорить поет у своєму програмному посланні до вільних і нескорених нащадків. Це околиці села Варварівка, що між Дніпром та Запоріжжям.
Прочитані у сьогоденні рядки «Заповіту» доводять – душа волелюбного Тараса і досі серед нас на землі. Крізь час Великий Кобзар допомагає нам бити на фронті споконвічного ворога і втілити прагнення поколінь українців до свободи у новому і великому родинному домі.
10 березня 1861 року Тарас Григорович Шевченко помер на чужині, а 22 травня цього ж року відбулось його перепоховання на Батьківщині - на Чернечій горі поблизу Канева. Так вирішили рідні та друзі славетного українського художника і поета.
Проте, деякі дослідники життєвого шляху та творчості Тараса Шевченка стверджують, що у своєму «Заповіті» він говорив не про рідну Черкащину, а про мальовничі кручі, шо височіють над Дніпровими порогами, каскад яких ревів від сучасного Дніпра до Запоріжжя. Дев’ять порогів – гранітних скель, які першою твердю на планеті піднялися над розпеченою лавою близько 3 млрд років тому, нині затоплені водами Дніпровського водосховища, що утворилося після будівництва ДніпроГЕСу.
У ці дні, стоячи на кручах села Микільське-на-Дніпрі, які Тарас хотів бачити з лівого берега Дніпра, усвідомлюєш, що він і досі серед нас. Допомагає нам втілити мрію і місію українського народу - назавжди позбутися імперських окупантів та розбудувати власну незалежну й успішну державу.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Сьогодні споконвічний ворог знову на українській землі – на північ, схід і південь від цих мальовничих місць точаться криваві бої. У залежності від напрямку, відстань до лінії фронту становить від 80 до 150 кілометрів. За лінією фронту - жахи окупації: смерть, насилля, голод, безправ’я і рабство.
Загарбники руйнують і грабують домівки українців, свідомо нищать промисловість і сільське господарство, отруюють воду, вивозять їжу, створюють концтабори, примусово депортують українців на чужину, по-звірячі знущаються і розстрілюють мирних людей цілими родинами та евакуаційними колонами… Розстрілювали вони і пам’ятник Тарасові.
Але крізь час він досі разом з нами. Не на небесах - він тут, на землі, пліч-о-пліч з нами. Як і обіцяв, не покинув ні лани, ні гори. Оберігає, надихає і допомагає у святій справі захисту найціннішого для українців - свободи.
Це сивочубий Тарас Григорович темними українськими ночами тихо ріже горла ворогам. І заспокоює нас своєю мудрістю – немає гріха у знищенні окупанта. Бо немає Бога там, де існує рабство.
Кайданів на руках українців вже немає, наші руки впевнено тримають зброю і кров ворожа ріками тече в наше море. І так буде до самої перемоги.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Тарасе Григоровичу, дякуємо за підтримку, ми не підведемо і виконаємо твій Заповіт. Ми обов’язково переможемо.
І душа Великого Кобзаря зможе полинути у край спокою.
До самого Бога – їм буде там про що поговорити.
розгорнути опис
згорнути опис
