Пісня на уривок з «Енеїди» Івана Котляревського, але в зовсім іншому, темному й моторошному прочитанні. Це не легка іронія й не шкільний канон. Це занурення в тінь, страх і суд.
Я свідомо обрав цей фрагмент - жорсткий, безкомпромісний, сповнений образів пекла, провини й очікування вироку. У цій пісні симфонічний рок поєднується з важкими гітарами, глибоким басом, повільними, мов удари серця, барабанами, церковними органами та хоровими нашаруваннями. Усе це звучить як темний обряд у закинутому соборі, де кожна нота - передчуття неминучого.
Вокал - глибокий, театральний, наповнений стриманим страхом. Він переходить від зловісного шепоту й майже ритуального співу до відчайдушних криків, бо саме так, на мою думку, мають звучати душі, що стоять між раєм і пеклом, не знаючи, куди їх поведе доля.
Це пісня не для фону. Вона для уважного слухання, для внутрішнього дискомфорту, для тиші після останнього акорду. Вона про гріх, кару, сумнів і про те, що кожен із нас рано чи пізно ставить собі запитання: куди я йду і за що відповідатиму?
Запрошую вас послухати, відчути й написати в коментарях, що саме вас зачепило.
Це мій діалог із класикою - темний, страшний і щирий.
розгорнути опис
згорнути опис
