Я стріну тебе при воротах, Анно,
на площі спокою, в годину співу.
Буду повільно і невблаганно
надходити в небі на теплу зливу.
Сприймеш нарешті дощ як суміш,
винайдену в алхімічних ретортах.
Але я тебе не забуду, чуєш?
Я зустріну тебе при воротах.
При брамі, незамкненій від світання.
При кам’яному німому будинку.
Діти відгукуються на вітання,
дивуються на незнайому жінку.
При тихій брамі, о цій годині,
при золотому її світінні.
В любові, як у великій родині,
все тримається на терпінні.
Прийдуть ремісники під вежі,
стануть славити жовтий камінь,
сонні жінки в домашній одежі
будуть виходити з пекарень.
Прийдуть і стануть попід стіною
люди з дивними іменами.
Важливо, щоб ти зустрілась зі мною,
щоб все це сталося поміж нами.
І ці години – щоразу довші.
І ще одна втрата або нагода.
І гірко від того, що повагом з площі
зникає вранішня прохолода.
І легко від того, що понад дворами
тихнуть кроки міської сторожі.
І щемко від того, що є ці брами,
ці міста і ці перехожі.
Світ вогнів і тісних помешкань,
світ дощів і тонкого проміння,
світ, у якому прошак найменший
заслуговує на розуміння.
Місто поділу і вертання.
Де ти ходила, нічна тривого?
Час для видиху і огортання.
Несподіваного.
Головного.
🕊️ Підписатися
в інстаграмі: https://cutt.ly/OhAqPzO
на ФБ: https://cutt.ly/GhAqSO
розгорнути опис
згорнути опис
