Даня Дідік. П’ятнадцятирічний хлопчик з одинадцятої школи Харкова.
Він мав мільйон варіантів цікаво прожити своє життя, однак загинув за те, щоб такий шанс був у нас.
22 лютого 2015 року Даня разом із друзями пішов на присвячену першій річниці Майдану Ходу Гідності.
Не просто пішов: він та його друзі тримали периметр колони, бо чекали провокацій. Той, хто жив у Харкові у 2015 році, зрозуміє про що мова.
Та сталося більше ніж просто провокація: покидьки підірвали протипіхотну міну. Кадри з ходи облетіли весь світ. Дев’ятеро людей отримали поранення. Четверо, серед них і Даня, загинули. Слід сказати, що Данька виявився справжнім бійцем. Він боровся за життя ще цілу добу, однак, на жаль, так і не виборсався з лабет смерті.
Автор проекту "Так працює пам'ять" Руслан Горовий:
Я не знав Даню особисто. Дізнався про все з телебачення. Пізніше мені написала мама Даніної однокласниці, — попросила допомоги в аукціоні «Баш на Баш», який організовували однокласники хлопця, щоб вирученими коштами допомогти пораненим бійцям у госпіталі. Я почав обдзвонювати всіх знайомих зірок, просити якісь лоти для благодійного аукціону. Мені не відмовив ніхто.
Коли ж познайомився з батьками Дані, Андрієм і Анжелою, то зрозумів, що маю зробити для нього дещо більше. Тим паче що мені, як людині зі сторони, було очевидно: попри обіцяння директора і педагогічного колективу зробити все, щоб увічнити ім’я Дані, ідея насправді саботується.
Підозри виявилися не безпідставними. Якщо спочатку директорка казала батькам щось на зразок «давайте пізніше», «давайте з наступного навчального року», то коли я почав прямо питати її про необхідні для надання імені хлопця школі кроки — риторика змінилася. Вона була категорично проти. Зараз я не наводитиму всі версії і доводи, які мінялися чи не щодня. Хто захоче — зможе все знайти в інтернеті. Однак факт є фактом: людина, яка на публіці ставала перед гробом учня на коліна, виявилася або слабкою морально, або брехала про все від початку. Ані петиція до міськради, яка набрала необхідну кількість голосів за кілька днів, ані звернення депутатів і активістів нічого не дали. Єдине, що зроблено, — повішений на школі без згоди батьків Дані дивний знак, який об’єднав в одній композиції згадку про двох абсолютно різних учнів, які вчилися в цій школі в різний час.
І тоді я з однодумцями зрозумів, що попри красиві слова і заяви, пам’ять про хлопця хочуть свідомо замилити. Розпорошити. Час іде. У школі все менше людей, які пам’ятають Даньку. На це все і розраховано. Саме тому зроблено вже кілька проектів на увічнення пам’яті. Українські художники намалювали близько двадцяти портретів Дані Дідіка. В місті Покров з’явилася спортивна школа імені Дані. Ми весь час робим усе, щоб ім’я хлопця не затерлося і продовжуємо боротися, щоб школі таки надали його ім’я"
Я, мама і присвячую цю пісню дітині, яка втратила своє життя за Україну!
Бо так працює пам’ять.
Слова, музика: Марина Одольська
Аранжування: Alex Shteingardt
розгорнути опис
згорнути опис
